True Detective: цупка лінія між телебаченням та кіно

Я не сплю, я тільки марю.

Раст Коул

True Detective poster
Фото HBO

Минулого січня після виходу першої серії новітньої антології молодого сценариста Ніка Піццолатто True Dectective про цей проект говорили дуже багато – шукали можливі витоки, намагались зрозуміти, звідки у Піццолатто виникла така ідея, але жоден найприскіпливіший критик не міг заперечити одного – він зробив справжнє кіно на телебаченні. Таке кіно, якого вже й в кінотеатрах не побачиш. Детективна складова із поєднанням ілюзій та хоррору нагадує Хічкока, але ще більше – Лінча, особливо “Твін Пікс”. Проте нічого дивного – автори True Detective  не приховують свого захоплення історією Лори Палмер.

З перших кадрів титрів розумієш, що дивишся типовий продукт НВО останніх років, і при цьому чомусь титри нагадують The Sopranos, але музика на фоні одразу примушує зосередитись і зануритись, і щойно занурення відбудеться, більше вас не відпустить.

Це історія серійного вбивці. Це історія Луїзіани після трагедії Катріни. Це історія магії вуду та християнства, що здавна ворогують на цих землях. Це історія двох детективів, які абсолютно не збирались присвячувати своє життя одному злочинові. Це історія про історію, яка ніколи не закінчується – про жорстокість людини і жорстокість людства.

Серія за серією події розвиваються у двох площинах – у 1995-му, коли напарники Растін Коул та Мартін Харт вперше стикаються з жертвою вбивці, та у 2012-му, коли загадкові вбивства знов потрапляють до поля зору поліції. У 95-му Раст та Марті тільки почали працювати разом і абсолютно не мали нічого спільного, хоча це класичний варіант для копів-напарників в американських серіалах, ці двоє – абсолютно нетипові для американського телебачення.

Я думаю, що саме людське буття – трагічна похибка еволюції. Ми аж надто добре все розуміємо, природа створила щось таке, що від неї повністю відмежувалось. За законами природи ми не маємо взагалі існувати. Ми все робимо, керуючись ілюзією, що самі відповідаємо за власні вчинки, ми знаємось на відчуттях та почуттях, ми запрограмовані на те, що є кимось і чимось, хоча насправді ми – ніхто і ніщо. Я думаю, що вчинком, вартим поваги, для нашого виду, мала б стати відмова від цієї закладеної програми, ми  маємо припинити розмножуватись і, взявшись за руки, йти до вимирання, до останньої півночі, наче приреченні жорстокістю браття та сестри.

Раст Коул

Приблизно такою життєвою філософією керується Раст Коул – техасець, який виріс на Алясці, із трагічним минулим і постійним прагненням дізнатись правду. Зупинити його майже неможливо – він не хоче жити, тому нічого не боїться. Йому немає, заради кого жити, тому він спокійно може померти. Він п’є, живе однією ідеєю та чекає, коли все це нарешті для нього закінчиться.

Пам’ятаєте, що я казав про прокляття детектива? Рішення було прямо в мене під носом все життя. Ця жінки. Ці діти. А я намагався піймати усіх облизнів.

Марті Харт

Марті – класичний поліцейський з класичного невеличкого містечка. Він ніколи не використовував зброю на роботі, він любить спокійно жити, спокійно працювати та повертатись ввечері додому, де на нього чекає на перший погляд ідеальна родина. Тільки зразкові чоловіки ніколи не бувають зразковими, а ідеального взагалі не існує, що сценаристи майстерно доводять, коли Марті починає шукати молодих коханок, чимось схожих на його дружину, а доньки із маленьких лялечок виростають у закомплексованих підлітків, які намагаються всіма силами привернути увагу батьків.

Марті та Раст переповідають історію пошуку злочинця у 1995-му, впустивши багато деталей та переповівши так, як було записано у звітах. Історія ритуальних вбивств, зниклих дітей та жінок, приватних церковних шкіл, де займались розтлінням неповнолітніх, на фоні зелено-коричневих нуарних кольорів Луїзіани має викликати скоріше нудоту, але історія настільки затягує, що відірватись вже, здається, неможливо, і намагаєшся до самого кінця зрозуміти, чи справді вони знайшли вбивцю чи, можливо, це тільки початок нової історії.

Це місце – наче чийсь спогад про місто, і цей спогад зникає… наче тут ніколи нічого не було, самі джунглі.

Раст Коул

Від цього міста дійсно задихаєшся, але такою і була першопочаткова ідея. Все зникає, лишається кільки історія. Майстерно написана і майстерно зіграна історія на межі кіно та телебачення. Останнім часом вже немає такої великої різниці, останнім часом словосполучення “справжнє кіно” взагалі втратило всій первинний зміст, і щоб неквапливо і виважено розповісти таку історію потрібно дійсно телебачення із його нещодавнім прагненням до повернення жанру антології із 50-60 років ХХ століття. Тепер не потрібно знімати 5-10 сезонів із одними і тими самими героями. Достатньо мінімального зв’язку і стилістики. До того ж, це дозволяє залучати акторів, яких не так вже й часто побачиш на телебаченні – як у цьому випадку, коли половина успіху True Detective – це майстерність Меттью МакКоннахі та Вуді Харрельсона.

Звичайно, не можна сказати, що Піццолатто вигадав велосипед. Критики і досі розбирають на шматочки перший сезон серіалу, знаходять все нові зачіпки. Та й він не приховує, що Жовтий Король – це The King in Yellow з творів Роберта Чемберса, а життєва філософія Расті – зі “Змови проти людства” Ліготті. Не обійшло і без бульварних романів, відсилок до нуарних коміксів та й, мабуть, “Ганнібала” Брайана Фуллера. Проте знайти зараз оригінальний твір взагалі неможливо – ми живемо в епоху гіперпосилань на гіперпосилання. І створити захопливу історію зараз надзвичайно просто та надзвичайно складно одночасно. Але можливо, що й доводить True Detective.

Наступний сезон вже знайшов свої обличчя – Колін Фаррелл та Вінс Вон. Але чекати доведеться до літа 2015. Хочеться вірити, що недарма.

2 коментарі до “True Detective: цупка лінія між телебаченням та кіно”

  1. Да, сериал интеллектуальный. Стильный.
    Нуарно-стильный. Есть в нем та экзистенциальная драматичность, которой почти не бывает в современных american tv drama. Но, тем не менее, нельзя отрицать и искусственность некоторых моментов, которыми будто бы специально сценаристы пытались “облагородить” сюжет, нарочито увеличивая степень его арт-хаусности.

    Слишком много времени потрачено было потрачено гениальным Расти на поиски блещущего не умом, а умственным расстройством Желтого Короля.

    А драма Марти? У этого мужлана – обыкновенный кризис среднего возраста, классическая озлобленность на все и вся и неспособность сосуществовать с другими людьми ввиду своей “депрессии”. Удивительно, как молоденьким шикарным девушкам вроде Лайзы хватает ума и желания с ним связываться. Это все – не делает его особенным, как и запойная суицидальность не делает особенным Расти.

    Отсылки к “высокому” или “глубокому” можно найти даже в мультфильмах, но так ли это нам самом деле, как нам хотели показать? Нюансы маленьких человеческих драм в контексте Великой и Безжалостной Вселенной вплетены в сериал, подобно нашивке из бисеринок на старое классическое платье в попытке сделать его более особенным или нарядным. И теперь, в зависимости от освещения, это платье выглядит либо непостижимо гениальным haute couture, либо дешевой подделкой.

    Пожалуй, можно признать True Detective одним из самых противоречивых сериалов современности.

    Но… самое драматичное и самое по-детски честное в этом сериале – это саундтрек, искренне не попсовой команды The handsome family.

    1. Во многом согласна, вообще попытки сделать арт-хаус на НВО обычно не увенчиваются успехом, особенно в последние годы, когда канал стал куда более мейнстримным, чем раньше. Арт-хаус сейчас больше к Netflix, и то – ненадолго.
      И да, как уже писала раньше, изобрести велосипед не получилось, хотя удалось сделать то, о чем хочется говорить и о чем хочется подумать.
      По саундтреку полностью плюсую, жанр хоррор-баллад – именно то, что здесь было нужно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *